Селищний голова

Турбаба Галина Григорівна

Порядок управління комунальним майном
Про благоустрій території населених пунктів Дворічанської селищної ради
Пошук
Анонс подій
Подій не заплановано
Посилання

Президент України

Верховна Рада України

Кабінет Міністрів України

Харківська облдержадміністрація

Харківська обласна рада

 

Конкурс серед представників Дворічанської громади на кращу публікацію про людей поважного віку.
Конкурс серед представників Дворічанської громади на кращу публікацію про людей поважного віку.

Конкурс серед представників Дворічанської громади на кращу публікацію про людей поважного віку.

Конкурс присвячений Міжнародному дню людей похилого віку.

В рамках ініціативи серед представників Дворічанської громади на кращу публікацію про людей поважного віку до Оргкомітету конкурсу надходять публікації, які представляються вашій увазі.

Ми про них пам’ятаємо.

Моя розповідь буде про близьких, рідних та дорогих мені людей.

Я хочу розповісти про свою бабусю Ладигіну Олександру Дмитрівну. Вона народилася в жовтні 1915 року в Кіровській області, в Росії. Батько був сільським фельдшером, мати померла, коли їй було два роки і росла вона з мачухою.

За фахом бабуся вчитель молодших класів. Дуже любила дітей і вміла з ними працювати.

Доля занесла її в 1939 році на Далекий Схід в Приморський край, село Борисівка, де проживав її брат.

Працювала вона вчителем, потім завідуючою РОНО. Там і познайомилася з моїм дідусем Чалим Іваном Семеновичем, уродженцем Дворічної Харківської області, який проходив строкову службу в рядах Червоної Армії, а з початком війни в 1941 році став військовослужбовцем. Брав участь у війні з Японією.

В травні 1944 року народилася моя мама.

Після закінчення війни з Японією в березні 1946 року вони повернулися на Батьківщину дідуся Івана в Дворічну. Цікаво, що на Далекому Сході, в них була робота, вони мали житло, користувалися авторитетом і могли б назавжди там залишитися проживати, але дідусь сумував за Україною, за рідними місцями. Крім того, він був самим молодшим сином в сім’ї і, по тодішнім законам, був зобов’язаний доглядати свого батька в старості.

Прадідусь Чалий Семен Афанасійович дійсно був вже досить старенький і після смерті прабабусі залишився сам.

Жити довелося в невеликій і вже старенькій хатині, бо під час війни хату, в якій народився і проживав дідусь Іван, спалили фашисти, так, як був донос про те, що до хати приходив рідний брат Івана – Микола, який під час війни був в партизанах.

Дідусь Іван відразу влаштувався на роботу, а бабуся Аля (Олександра) господарювала вдома, доглядала за донькою Лідією та незабаром народився ще й син Леонід.

Спочатку дідусь працював у заготконторі, а через деякий час став головою колгоспу в Дворічній.

Працівники колгоспу його поважали та й він сам намагався як найбільше зробити хорошого для людей. Так за його ініціативою був посаджений садок на «Раковому» біля річки та Лисої гори.

На початку 50-х років дідусь Іван почав будувати хату і в 1953 році вони сім’єю перейшли в нову хату. Дітки підростали, почали ходити до школи. Бабуся Аля стала працювати вихователем в дитячих яслах. В цей час при районній лікарні організували курси медичних сестер, куди бабуся теж пішла навчатися та успішно їх закінчила.

 В яслах бабусю дуже любили діти, поважали дорослі. Вона вміла малювати, вишивати, в’язати.

До речі, в новій хаті шторки на вікнах, покривала на ліжках, скатертини і серветки, навіть деякий одяг для дітей були виготовлені руками бабусі. Крім роботи на ній був і догляд за стареньким свекром, який на той час зовсім осліп, за господарством: кури, порося, корова і, звичайно ж, город.

Дідусь Іван теж допомагав бабусі, але війна залишила свій слід. В нього були проблеми зі здоров’ям, особливо турбувало серце.

На війні він був танкістом і навіть горів в танку під час одного з боїв.

В червні 1955 року його не стало. Через рік помер і прадідусь.

Бабуся Аля залишилася сама з двома дітками.

Моя мама Пашко Лідія Іванівна часто згадує, як вони втрьох пиляли дрова, розтопляли піч, садили весною та збирали восени врожай з городу. З коровою та поросям прийшлося попрощатися. Звичайно було скрутно і важко, але бабуся трималася. Вона знаходила час побути з дітьми, в вільну хвилину в’язала або щось шила.

Багато часу вона займалася роботою в яслах, так, як треба було влаштовувати свята, чимось забавляти дітей, вчити їх, виховувати. Донька і син дорослішали і вже багато в чому допомагали бабусі.

Після закінчення школи моя мама пішла працювати та заочно навчалася в фінансовому технікумі. Через деякий час вийшла заміж. Спочатку з’явився синок Дмитро, а через два роки і я. В цей час бабуся Аля вже не працювала, бо в неї з’явилася турбота про нас маленьких.

Коли ми підросли і пішли до школи вона, вже старенька, намагалася допомогти і мамі і нам. Згадую, які смачні смажила оладки, варила варення.

Мені змалечку подобалося бабусине рукоділля. В нас були вишиті носовички, зв’язані бабусею вовняні носки та рукавички. Вона шила для нас дуже красиві маскарадні костюми на Новорічні свята і так повсякденний одяг.

Роки брали своє, бабуся часто хворіла і в травні 2007 року на 92 році життя її не стало.

 Моя мама теж вміє шити і вишивати. Так плаття в якому я була на випускному вечорі в технікумі, пошила вона, а комірець до нього був вив’язаний бабусею.

Не менш красиві рукоділля і в моєї матусі. Вони були представлені на виставках в нашому будинку культури, краєзнавчому музеї, територіальному центрі і звичайно знаходять місце і в нашому будинку. Ми часто дивимося і милуємося, як все це красиво зроблено.

 

                                                                                                    Острянін Олена

 

Переглядів: 488
Дата публікації: 15:34 24.09.2021
Дворічанська селищна рада Харківської області >>>