Селищний голова

Турбаба Галина Григорівна

Порядок управління комунальним майном
Про благоустрій території населених пунктів Дворічанської селищної ради
Пошук
Анонс подій
Подій не заплановано
Посилання

Президент України

Верховна Рада України

Кабінет Міністрів України

Харківська облдержадміністрація

Харківська обласна рада

Конкурс серед представників Дворічанської громади на кращу публікацію серед людей похилого віку.
Конкурс серед представників Дворічанської громади на кращу публікацію серед людей похилого віку.

Конкурс серед представників Дворічанської громади на кращу публікацію серед людей похилого віку.

Конкурс присвячений Міжнародному дню людей похилого віку. До оргкомітету конкурсу продовжують надходити публікації.

Захоплюючись, милуючись, схиляючись у пошані.

         Я пишу про мою любиму маму Домніну Рімму Михайлівну, чия мужність, терпіння, вміння віддавати любов і нескінчений оптимізм вражають і окрилюють мене все життя.

         Мама народилася в 1949 році в с.Біляр Можгинського району  Удмуртії. Село Біляр - російськомовне село. В перекладі з арабської мови - «країна росіян».

В моїй уяві Удмуртія – це дика тайга, гори покриті льодом, озера з містичною темною водою, тут все оповите природою, легендами. Коли мамі було 5 років, сім`я переїхала в інше село, яке називалось Шурим. Сім`я була багатодітна – налічувала 7 дітей.

Дуже важко жило село 50-60 років. Мій дідусь Михайло Федорович був учасником Великої Вітчизняної війни. Довгий час його обирали головою сільради. Ярий сталініст, людина, яка жила виключно законом, був дуже вимогливим до дітей, особливо до дочок, яких в сім`ї було 4. Бабуся – Анастасія Дмитрівна, працювала в колгоспі. Вона дуже любила своїх дітей. Не зважаючи на важку працю, вона приділяла достатньо уваги дітям. Чесними, добропорядними людьми дідусь з бабусею виховали всіх дітей. Три маминих сестри стали вчительками. Два брата – ветеринарними лікарями, один брат отримав освіту інженера.

Мама, як і всі діти того часу, швидко подорослішала. Навчання в школі було основним заняттям для неї. Вона дуже  добре вчилася. З дитинства мріяла стати лікарем. Після восьмого класу поступила в медичне училище на фельдшерське відділення, яке закінчила з похвальним листом. Була направлена на роботу до санітарної частини Міністерства внутрішніх справ, де пропрацювала два роки. Бажання стати лікарем не пройшло. Вступила до Іжевського медичного інституту.

Коли мама працювала в санітарній частині МВС, зустріла мого тата Миколу Миколайовича, який лікувався там. Вони відразу покохали один одного. Зіграли весілля. Мама перевелася з Іжевського інституту до медінституту у місті Харкові, куди вони з татом переїхали після одруження. Швидко промайнули студентські роки. Направлення мама отримала в Дворічанську лікарню, тато став працювати головним інженером на елеваторі.

В 1973 році народився я. тато з мамою жили дружно, планували своє майбутнє. В житті панували злагода, мир і спокій. Але були щасливими недовго. Дата 25 лютого 1981 року стала трагічною в нашій сім`ї. Нещасний випадок, пожежа на елеваторі – і тата… не стало. Тоді я не зрозумів, що сталося і ще довго чекав тата, а його все не було! Коли подорослішав, то зрозумів, всю трагедію цього випадку, зрозумів, що життя мами розділилося на «до» і «після». «Після» - відчай вповзав болем в її серце, все…кохання немає, не має близької їй людини, найдорожчої в світі. І вже 41 рік тато дуже часто сниться мамі, вона відчуває його ніжні, теплі руки, його поцілунки на вустах. Мамі було лише тридцять років, коли вона стала вдовою, а мені – сім, я навчався в першому класі.

Мама, матуся, рідненька… Як тобі жилося, як тобі живеться? Ніхто не знає… Я часто чув нічне схлипування з маминої кімнати, бачив, як вранці вона ховає від мене почервонілі очі, і посміхається, готуючи сніданок. Важко уявити – ургентні виклики, нічні чергування і маленький син та один вихідний на тиждень!

Ми майже щороку їздили на батьківщину мами. Село було дуже красивим. Широкі простори і чисте повітря завжди наповнювали душу спокоєм.

Роки минали, я закінчив школу, пройшли студентські роки, одружився. Маю уже двох дорослих дітей, які навчаються в вузах. Моя мама найкраща бабуся. Вона шуткує: «Онуки – це прививка від старості, це продовження життя, це молодість».

Мама 36 років пропрацювала педіатром, вісім – сімейний лікар. До всіх своїх пацієнтів відноситься, як до дітей. Вона ніколи нікому не відмовила в допомозі. Відповідальність, вихована з дитинства батьками, залишилась на все життя. Вона була відповідальною, як за життя дитини, так і за життя дорослого. Вона пам’ятає майже всіх маленьких пацієнтів, пам’ятає дні народження. Сьогодні на прийом приходять їхні діти, онуки.

Життя продовжується…

Володимир Домнін

Альбом: Конкурс серед представників Дворічанської громади на кращу публікацію серед людей похилого віку.
Переглядів: 515
Дата публікації: 16:25 28.09.2021
Дворічанська селищна рада Харківської області >>>