Селищний голова

Турбаба Галина Григорівна

Порядок управління комунальним майном
Про благоустрій території населених пунктів Дворічанської селищної ради
Пошук
Анонс подій
Подій не заплановано
Посилання

Президент України

Верховна Рада України

Кабінет Міністрів України

Харківська облдержадміністрація

Харківська обласна рада

 

Конкурс серед представників Дворічанської громади на кращу публікацію серед людей поважного віку.
Конкурс серед представників Дворічанської громади на кращу публікацію серед
людей поважного віку.

Конкурс серед представників Дворічанської громади на кращу публікацію серед людей поважного віку.

ОБІЙМІТЬ СВОЮ БАБУСЮ!

Дай, бабусю, поцілую,

Сивину твого волосся,

Теплим диханням зігрію

Снігом вибілені коси.

Може, і на них розтане

Лоскотливий іній срібний,

Мов химерні візерунки

На замерзлій з ночі шибі.

Хороша бабуся – це основа щасливого дитинства. І моя бабуся саме така: добра, ласкава, привітна, вправна господиня, яка, не зважаючи на поважний вік, не може сидіти без діла. Ось саме про життя моєї бабусі – Скрипник Катерини Іванівни, мені хочеться розповісти.

Народилася Катерина у 1938 році в с. Хрестище Красноградського району. Мама її працювала у колгоспі, а батько у 1941 році пішов на війну і не повернувся. Бабуся його майже не пам’ятає. У тому ж році народилася її молодша сестра Шура. Тяжко жилося з двома маленькими дівчатками їхній матері Оляні Максимівні. Доводилося працювати від зорі до пізньої ночі, аби прогодувати сім’ю. Добре, що з ними в одній хаті проживала батькова сестра, яка допомагала і з дітьми, і по господарству.

Жителі села, які не пішли на фронт, самовіддано працювали вдома, допомагали партизанам. «У роки війни нам доводилося ховатися від німців у садку, у погребі... Пам’ятаю, як одного разу зайшли до нашої хати троє німців, серед яких один був головним. Зайняли кімнату, котра була більшою, і залишилися жити з нами під одним дахом. Вони в одній кімнаті, а ми всі – в іншій, у маленькій спальні. Їсти собі вони готували самі. Ми тоді тримали маленьких поросяток. Була і корова, яку припинали у саду. Там же німці прив’язували і свого коня. Говорити нашою мовою вони, звичайно не вміли, і тому мама, коли вони казали «млеко, млеко», не відразу збагнула, що їм треба дати молока. Приносили до хати курей у мішках і заставляли тітку скубти їх. А нам із сестрою забороняли на них навіть дивитися, і жахали, штрикаючи в наш бік виделкою, мовляв, заколю. А колись один із «гостей» узяв тітку за руку, а в іншій тримав ножа. Говорячи по-своєму, повів її до сараю. Як я тоді злякалася! Думала, що заріже тітку. А німець хотів, щоб вона порізала свиней. Та поросята виявилися занадто малими, і цю ідею німець облишив. Дуже не любили вони нашу квочку з курчатами. Коли німець бачив курчат, брав їх до рук, відривав голівки і викидав… Нелюди. У Хрестищі німці тримали полонених. Коли вели наших солдатів селом, ми кидали їм шматочки хліба і тут же втікали. У вересні 1943-го, коли наші наступили, німці почали тікати, хто куди. Навіть залишили величезну свиню, котру притягли нам додому, та не встигли з’їсти, так і кинули. Але і ми її не чіпали, бо боялися. Так вона і пропала», – згадує бабуся.

До першого класу Катя пішла у сім років. До школи її водила мама, бо і далеко було, і снігу взимку було стільки, що й дороги не видно.

«Після війни почалася голодовка (була велика засуха), ми свою хату продали і були вимушені купити набагато меншу, у с. Первомайське. За хату нам дали зерно, макуху і трохи грошей. Шматки макухи брала з собою до школи, аби щось поїсти самій та і з однокласниками поділитися. Продали і корову. Купили замість неї козу, яка нас і рятувала від голоду», розповідає старенька. Вранішнє і вечірнє молоко моя бабуся носила продавати до сусіднього села, яке знаходилося за 5 км від їхнього. Була ще зовсім дитиною, страшно було рано вранці йти полем, понад посадкою, де, звичай, і вовки були, але йшла, аби чимось допомогти матері. Продавала молоко одному дідусеві, своєму постійному покупцю, який проживав на краю села, а на виручені гроші купувала на базарі склянку кукурудзяної чи пшеничної крупи. Їсти майже нічого не було. «Якось мама зварила нам останню картоплю, та поки вона була на роботі (працювала телятницею у Первомайському) ми з Шурою і лушпайки поїли. Рвали щавель, «лопуцьки» – у них плоди були чимось схожі на картоплю. Те і їли. Та їхній родині дещо повезло. У Хрестищі проживав дядько Василь, який працював комірником у колгоспі. Він жив, на той час, по-багатому. Тож інколи і передавав пригоршню насіннячка, трохи олії чи муки.

Одного разу до нас прийшла сусідська дівчина Валя. Мама її нагодувала, але Валі відразу стало так погано, що ми всі злякалися, аби вона не померла. Покликали її матір. Вона прийшла, подякувала та сказала, щоб не хвилювалися. У Валі три дні і крихти хліба не було в роті, тому і погано їй. Слава Богу, все минулося…» – ділиться спогадами бабуся.

А далі продовжує: «Після закінчення 4-х класів сільської школи я до 16 років залишалася вдома, допомагала мамі по господарству. Їздила із сусідською бабусею до м. Харків по хліб. Продавали по одній буханці в руки. Тому я ставала в чергу декілька разів, аби купити більше хліба. Мама тяжко працювала в полі. Полола буряки. Отримувала за це палички, трудодні, за які вона потім отримувала цукор (цілу бричку). Колись мама сапала буряки в полі, а як підняла голову, то побачила, що її жакет тягають два вовка.  Поки вони були ним зайняті, вона швиденько почала полем іти додому. Та вовки наздогнали її, але не зайняли – вели до самого села, а потім розвернулися і пішли геть. І цукор, і курей я також возила до міста. Продавала і купувала все необхідне нам».

Виїхати  молоді з села у ті часи було проблемою, бо не дозволяли. На селі ж потрібні були робочі руки. Та все ж коли моїй бабусі виповнилося шістнадцять вона з допомогою добрих людей отримала від сільського голови дозвіл поїхати на навчання, як така, чий батько загинув на війні. Поїхала на Донбас, до м. Комунарськ (зараз м. Алчевськ), там жили родичі, двоюрідний брат. Вступила до школи фабрично-заводського навчання № 40 (ФЗО, як говорить бабуся), навчалася на будівельника-штукатура. Проживала разом із трьома подругами у гуртожитку, що при школі, а потім в іншому. Всі дівчата були з різних сіл. Додому майже не їздили. Годували у шкільній їдальні вдосталь – і борщ смачний давали, і м’ясні страви. А найбільше запам’яталася печінка тріски, яка була дуже смачною, а так як дівчата її не полюбляли, то віддавали свою долю бабусі. Навчалася 10 місяців, після чого працювала штукатуром на будівництві. Там же, у Комунарську, у 1958 році і познайомилася з майбутнім чоловіком Михайлом. У 1959-му одружилися, і в цьому ж році у них народилася народилася донька Наталія – моя мама. У 1963 році сім’я переїхала до с. Володимирівка Луганської області (тоді радгосп «Комсомолець»), де на той час проживала бабусина свекруха, моя прабабуся Анна Омелянівна. Працювала бабуся Катя спочатку на будівництві, а згодом дояркою. Чоловік – у радгоспі, на конях розвозив їжу свиням. У 1965 році народилася донька Ірина, а в 1969-му – син Сашко. Жили окремо від свекрухи, в старенькій хатині. І так до 1971-го. Школа була далеко від дому (близько 5 км). Дітей не возили, і вирішила сім’я Скрипників переїхати до с. Дворічний кут Дергачівського району, де отримали кімнату у сімейному гуртожитку. Бабуся працювала дояркою, а потім в овочевій бригаді – вирощували саджанці у парниках, а у квітні висаджували на поле. Цілі поля засаджували редискою. Старша донька Наталія ходила до школи, яка була близенько від дому, і допомагала доглядати молодших брата і сестру, які відвідували дитячого садочку, бо до нього дуже далеко треба було йти.

У Дворічній проживав Іван – кум моїх бабусі і дідуся, який і покликав їх у Дворічну жити. Так і живе моя бабуся з 1973 року і по сьогоднішній день у смт Дворічна. Працювала підмінною дояркою, потім у колгоспній їдальні завідуючою, але задля більшої зарплати перейшла на птахофабрику, птичницею. Я пам’ятаю, як у дитинстві приходила до бабусі на роботу і дивувалася такій великій кількості курей, які жили у величезному сараї, в клітках (а курей було до 5 тис. голів у одному сараї!). Вони щодня давали 1200 – 1500 штук яєць. Цікаво було спостерігати, як швидко і вправно бабуся з ними справляється: і погодує, і напоїть, і яйця збере, обережно їх посортує, щоб не було бракованих, та поскладає у ящики. Бабуся була в передовиках – і грошові премії отримувала, і путівкою до Болгарії двічі нагороджували, але не їздила, дітей не могла залишити. Із птахофабрики і пішла на заслужений відпочинок. Та любов до курочок залишилася у неї на все життя. Вона не уявляє, як у домашньому господарстві бути без них. Та не просто піклується про курочок, а коли годує, і на руках потримає, і поговорить з ними…

Зараз бабусі Каті 83 роки. Хочеться, щоб здоров’я не підводило її, щоб вона не знала смутку, завжди відчувала турботу про себе і ще довгі-довгі роки була разом із нами – своєю родиною.

На жаль, життя дуже швидкоплинне. В щоденній метушні ми не завжди знаходимо час, аби завітати до рідних, поговорити, підтримати, іноді просто вислухати і цим самим подарувати їм тепло й увагу, яких часто не вистачає. Кожна людина починає це розуміти, але інколи запізно. Тож не треба чекати якоїсь святкової чи особливої дати. Відкладіть усі важливі справи і провідайте своїх рідних. Обійміть свою бабусю!

Ольга ВАСИЛЬЄВА

Завідувач відділу реклами та зв’язків з громадськістю ТОВ «Дворічанський край»

 

Альбом: Конкурс серед представників Дворічанської громади на кращу публікацію серед людей поважного віку.
Переглядів: 167
Дата публікації: 15:00 01.10.2021
Дворічанська селищна рада Харківської області >>>